пятница, 22 августа 2014 г.

Школа: мрії чи дійсність… (мої роздуми про школу)

Школа: мрії чи дійсність…
(мої роздуми про школу)
Нам випало упродовж свого життя проводжати і зустрічати сторіччя, ми були свідками унікальних явищ:  розпаду держав та їх утворення , зміни суспільно – політичного устрою,  стрімкого технічного  розвитку, перезавантаження свідомості поколінь.  Та чи  перезавантажена система середньої освіти? Суспільство передбачає певні особливості стосунків між людьми.  Наскільки сучасна школа готова до нового типу взаємин із учнями, батьками, чи є навчання життєвою потребою  і учня і вчителя. Праця відомого філософа і педагога Джона Д’юї «Демократія і освіта» починається з розділу під назвою «Освіта як життєва потреба» . Наскільки сьогоднішнє покоління учнів потребує ґрунтовних стійких знань, наскільки  сучасна школа може задовольнити потребу  сучасного суспільства?
Безперечно, стрімкі, непередбачувані зміни в освіті викликають певні труднощі, а під час і роздратування з боку педагогів. Адже завантажені навчальні плани, складні навчальні програми,  безмежна кількість виховних заходів виснажують учнів, вчителів, батьків. Зміни в освіті, безперечно, потрібні, але суттєві, ґрунтовні. Сьогоднішні зміни створюють враження безперервного бігу з перешкодами у невідомому напрямку. Інструкції, накази, директиви, звіти («звіти про звіти») гублять, поглинають час на живе спілкування, стомленість викликає байдужість до певних ситуацій. Вчителі і учні втрачають найцінніше.
Але стійкість бажання навчати дітей фанатично відданих справі свого життя педагогів нестримна. Труднощі – це важливий стимул мислення, конкретної дії. Тому зважитися на педагогічну діяльність у сучасних умовах може людина, яка готова до непередбачуваних ситуацій.
Щоб проаналізувати, які труднощі виникли переді мною як  директором, потрібно відповісти на  запитання: для чого зважилася на  посаду, чого очікувала від  цієї діяльності? У кожного свої мотиви та сподівання від керівництва закладом. Я вирішила, що набутих знань (за фахом я вчитель російської мови та літератури, практичний психолог, менеджер–економіст), досвіду вистачить, враховуючи довірливе багаторічне  спілкування з учнями, вчителями, батьками  на посаді психолога  прогресивної  у свій час гімназії, а розуміння проблем, що виникають в учнівсько–батьківсько– вчительському середовищі допоможе уникнути помилок. Було прагнення зробити школу такою, у якій би учні відчували до себе повагу педагогів, вчителі – учнів та батьків, а всі разом усвідомлювали, що є фундаторами спільної справи, і кожен відповідає за її результат; прагнення створити маленьку громаду людей, які  із задоволенням щодня приходять у стіни закладу, тому що знають: тут на них чекають однодумці.
Класично шкільна громада поділяється на учнів, вчителів та батьків. Тож кожна складова  має своє бачення ідеальної школи. Часто погляди не співпадають.
Школа починається з дитини, і в створеній у моїй уяві ідеальній школі ми, дорослі, маємо сформувати, як наразі говорять, безпечне середовище. Відчувати страх дитині перед педагогом неприродно, адже вчителем має бути людина, до якої учень звертається за допомогою подолати свої побоювання, невміння, неосвіченість. Тривога, спричинена невпевненістю перед однокласниками, і байдужість оточуючих пригнічують власну самооцінку. Тому дійсність вражає: учень, невпевнений в правоті й щирості вчителя, поступово втрачає до нього довіру. Щасливий той педагог, до якого вихованець приходить за порадою, настановою.
Безпечним має бути внутрішнє учнівське – дитяче середовище. Ми пояснюємо дітям: коли ти відчуваєш небезпеку з боку інших дітей -  стосовно тебе відбувається насильство, попередь будь – кого із педагогів школи. Насправді діти згодні залишатись жертвою, захищаючись, стати агресором, ніж «стукачем». Моє питання «хто тобі дав право бити, знущатися, ображати іншу людину» залишається риторичним.
Ми досі не можемо подолати цей стереотип, а іноді таку поведінку підтримують дорослі. Для мене ідеальна школа для дитини – це середовище, у якому вона могла б набути різноманітний досвід, спробувати свої сили у навчанні, творчості, спорті, соціальних відносинах. Цьому  сприяють різноманітні олімпіади конкурси, змагання  від шкільного до міжнародного рівня. Проте завантаженість учнів така, що їм важко визначитися, на чомусь зупинитися. Насиченість  заходів настільки щільна, що ми, педагоги,  навіть не завжди зосереджуємося на головному – меті їх проведення. Адже ціллю не є участь заради відсотків активності, призів. Головне -  виховання дитини через участь у заході: активності, критичності до своїх вмінь, прагнення до перемоги, уміння сприймати поразку, поваги до суперників і багато, багато інших якостей, які потім удосконаляться у дорослому житті. У такій школі учні мали б змогу нарівні з дорослими приймати певні рішення у житті навчального закладу, бути соціально активними, звертатися до директора з пропозиціями. На жаль, реалії інші: переважно спостерігаємо апатію, байдужість, інертність. Частина учнів  відвідує гуртки, секції, займається  з репетиторами, інша не вважає шкільну позаурочну активність слушною справою.
 Це, мабуть, ми, дорослі, не можемо позбутися думки, що дитина повинна бути успішною у всіх сферах діяльності, отримувати високі бали з будь-якої шкільної дисципліни. Батьки переважно не можуть змиритися із ситуацією, що з англійської –«10»-«11», а з математики «3»-«4», давайте будь – яким чином підтягнемо оцінку, створимо ілюзію рівноваги, а ще непогано, щоб дитинка була одночасно віртуозним музикантом, неперевершеним співаком та непереможним спортсменом. Середній бал атестата «провокує» на поступки із совістю  педагогів, ну як «зарубити» такого активного, позитивного учня. Тож виходить, що віртуозний музикант має з музичного мистецтва реальні «12», а з інших предметів умовні подаровані «9»-«10». Запитання кому це потрібно?
Сьогодні батьки під впливом досить прискіпливого, а іноді агресивного ставлення ЗМІ до навчальних закладів, які у пошуках сенсаційних сюжетів про корупцію, порушення прав дітей, зубожіння моралі у вчительському середовищі формують тривожно-підозріле ставлення до школи,  знецінюють роботу навчального закладу в цілому. У виборі ідеальної школи для дитини батьки вибудовують таку шкалу вимог та очікувань, що постає питання, а яка роль сімї?  Дивно, а іноді абсурдно звучать заяви батьків від бажання повного реформування освіти (прагнення оновленої – не совкової школи), звинувачення в адресу вчителів, що ті не враховують особливості сучасних дітей до лірично – загрозливих спогадів на кшталт: ось  коли ми навчались у школі і вчителі були мудрішими, і однокласники толерантними, і булки в їдальні смачнішими, і трава зеленішою.... Ніби педагоги на вчились так само у школі і не були свідками чи учасниками  шкільних конфліктів, які повторюються із покоління у покоління.
Якщо підходити до школи із позиції економічних відносин, батьки-споживачі, які обирають для себе навчальний заклад із переліком послуг, які їх влаштовують, а працівники закладу повинні надати якісні очікувані послуги. Які ж  основні послуги повинна надавати школа? Що першочергове: навчання чи виховання? З навчанням ніби-то все зрозуміло: дитина ходить до школи навчатися. Хто відповідає за виховання дітей? Відповідальність з боку сім’ї та школи досить відносна. Не завжди співпадає ієрархія моральних цінностей вчителів та батьків. Наприклад, батько вчить сина відповідати на образи з боку однолітків, зразу бити суперника, школа категорично забороняє. У разі виникнення бійки безрезультатно проводити виховну бесіду з дитиною, у такому випадку педагог має поставити під сумнів правильність суджень батька. Фактично чи теоретично такий батько мав би надавати пояснення у соціальних службах щодо виховання дитини, а то і виплатити штраф, але, на жаль….
Загалом питання поваги до законів, на мою думку, формується також у навчальному закладі. Усе починається з виконання режиму роботи, правил поведінки учнів і ставлення батьків до їх порушення дитиною. Здається, зрозумілі речі: правила створюють, щоб їх виконувати. Однак, менталітет руйнує здоровий глузд. Принцип «незручні для мене правила - для мене не правила» щоденно спрацьовує. Простий приклад, щоранку від деяких батьків, які систематично запізнюються, приводячи дитину 1-4 класу до школи, черговий вчитель чує невдоволений, роздратований і зазвичай образливий спітч у присутності дитини, замість короткого «вибачте, виправимося». У розмові з мамою учениці дізналася, що у школі Великобританії, а саме там згодом буде навчатися її дитина, з моменту початку занять шкільні двері зачиняються на замок, і всі, хто запізнився, не допускаються до навчальних занять. А потім батьки пояснюють працівникам соціальних служб, чому не забезпечили вчасний прихід дитини. Організовує, правда ж?
Ще одне риторичне питання, хто відповідає за результат навчання:  учитель, який не навчив дитину, чи батьки, які не контролюють навчання? А можливо сама дитина? Переконана, що це спільна справа, підкріплена взаємною повагою, довірою. У реальному житті зазвичай   сторони обмінюються взаємними претензіями. Методи мотивації учнів до навчання можуть кардинально відрізнятися: від «совкової школи», у якій  знання вбивались  і указкою, і підручником по голові, до гуманної педагогіки у крайній формі прояву - вседозволеності. Ще як приклад, досвід  ліцею Булонь-сюр-мер (Франція), з яким ми налагодили учнівський обмін, де вчитель проводить урок, не зважаючи чи слухають його учні, а засвоїли вони щось чи ні – їхня особиста справа. Доречі нашим учням, які були присутні на заняттях це не сподобалось.

«Діти, діти, де вас подіти…». Є категорія батьків, які свідомо обирають «свою школу» для дитини  (не за принципом «близько до роботи») і вважають її своєю, проявляючи стурбованість, ініціативу, допомагають  вирішувати шкільні проблеми. З розумінням повязують  шкільні негаразди з проблемами державного рівня, а не з некомпетентністю педагогів, адміністрації.  Цим  сім’ям я щиро вдячна, адже  усвідомлення того,  що завжди є надійна підтримка, солідарність надає сил, а слова подяки надихають. Разом із тим, частина батьків дотримується принципу «я вам віддав дитину,  ви її виховуйте і навчайте, а я подивлюся на результат». Це відверто обурює. Абсолютно впевнена, за виховання дитини відповідає сім’я. У навчальному закладі шкільні конфлікти  є тестом правильності сімейного виховання. Вади в  поведінці дитини результат того, що батьки не навчили, не проконсультували, як поводитись у тій чи іншій життєвій ситуації, або ж їх власний приклад надихає дитину на відповідні вчинки. «Виховання - велика справа: воно вирішує долю людини.» (В. Бєлінський). Невже батьки можуть повністю довірити долю своєї дитини нехай навіть найталановитішому педагогу, який водночас є  сторонньою людиною?
Отже, школа створюється для учнів та живе доти, доки існують учні. Навчальний заклад обирають батьки, але імідж, обличчя школи, створює її колектив. “Усюди цінність школи дорівнює цінності її вчителя”.(А.Дістервег).
На сьогоднішній день школи, за якими не закріплено мікрорайон (тобто учні не обирають навчальний заклад за місцем проживання) витримують конкуренцію. Я завжди запитую батьків, чому ви обрали саме нашу школу? І очікую, можливо, вони відзначать нашу унікальність? Школа з поглибленим вивченням іноземних мов, одна з небагатьох в області, у якій вивчають французьку,  функціонують класи з навчанням російською мовою. Ми позиціонуємо себе як сучасний, прогресивний заклад, який надає якісні знання. Але єдиної відповіді, яка б  визначала нашу головну ознаку, бренд, ще немає. Знайти ту фішку, за якою школа вирізняється, нелегке завдання для  колективу. Постає нелегке завдання: довести сутність свого бачення школи, переконати колектив, що твої погляди перспективні, дії доцільні, а потім об’єднати людей спільними ідеями, згуртувати над їхнім втіленням. Оптимальний стиль керівництва  - спірне питання. Ще досі вагаюся між вибором «політики сильної руки», на кшталт поставити задачу до виконання, потім зрозуміють правильність дій та принципом свідомої відповідальності кожного за свою ділянку роботи (мінімум контролю, максимум самоконтролю), колективного прийняття рішень. Подобаються люди один одному чи ні, їм доводиться спілкуватися; вони мають потребу вивчати один одного, знати сильні й слабкі сторони — все це сприятиме їхній співпраці. Чи не найважливішими принципами системи спілкування між людьми є принципи чесності й щирості. І це стосується не лише  взаємин між педагогами, а, перш за все, стосунків із дітьми, з батьками. Учитель приречений на інтелігентність, інтелектуальність, мудрість. Я визнаю помилки у поведінці учнів, нестриманість у поведінці батьків, але не приймаю непедагогічну, непрофесійну поведінку вчителя. Так, вчителі мають право на помилку, але вони ж мають обов’язок її визнати й виправити – це і є принцип чесності і щирості. Такі відносини не компроментують, а піднімають вчителя в очах дитини, батьків, і, напевно, спонукають їх до подібних вчинків. Доля вчителя на тільки вчити дітей, а постійно вчитися («Учітеся, брати мої, думайте, читайте». Т. Шевченко). Ми не маємо права відставати від дітей, демонструвати свою інертність, самовпевненість, пихатість.  Чи достатньо  для цього  часу? Ні! Паперова рутина заповнює кожну вільну хвилину. Чи достойна оплата? Категорично ні! Учительські копійки принижують гідність. Та чи мають цим перейматися діти,  які довірливо приходять до першого вчителя? Це вартує того, щоб  зберегти їхню довіру до педагога та школи з першого класу до випускного вечора.
Тож є нестримне бажання брендом школи зробити не профільність чи спрямування, а ту особливу атмосферу, дух закладу, який простежується у всіх проявах шкільної громади: стилі спілкування учнів, вчителів і батьків; організації проведення уроків; ставленні до навчання, оцінок; взаєминах у позаурочних заходах; стилі одягу; оснащенні навчальних кабінетів тощо.  Випускник  моєї  ідеальної школи має пишатися тим, що йому пощастило у житті вчитись саме в цьому навчальному закладі.  «Школа - це майстерня, де формується думка підростаючого покоління, треба міцно тримати її в руках, якщо не хочеш випустити з рук майбутнє» .А. Барбюс.